– Пані Наталіє, яка зараз ситуація з впровадженням інклюзивної освіти в українських школах зараз?
– Я б назвала це набиранням обертів. Рух у цьому напрямку є, можливо, не такий швидкий, як нам того хотілося б, але він є. З’являються інклюзивні класи, групи у садочку. Наприклад, у школі, де навчається мій син, є такі класи, а також у садочку моєї доньки, в її групі є троє діток з інвалідністю. Також я знаю, що вихователі та вчителі постійно проводять курси підвищення кваліфікації, освітні курси з теми інклюзії. Впроваджено систему асистування. Тобто дійсно позитивний рух є.
– Що допоможе його пришвидшити?
– Дуже багато залежить від керівництва навчальних закладів, вихователів і вчителів. Одним з викликів у цьому питанні є недостатня кількість відповідних спеціалістів. І це пов’язано з кількома аспектами. Можна пройти курси, усе облаштувати, але якщо немає любові до своєї справи та дітей, то ефективності в усьому цьому не буде. Але якщо фахівець, який навчався в університеті, підвищував кваліфікацію, зацікавлений у своєму розвитку, любить дітей та хоче допомогти навчатися, то все вдасться. Часом працювати з дітьми з інвалідністю, та й взагалі з дітьми, якщо їх у класі двадцятеро, емоційно буває непросто. Тому педагогам, які за це беруться, дійсно треба дуже любити свою роботу. І, звісно, матеріальна мотивація їм також дуже потрібна. У вчителя має бути ресурс для відновлення, тому потрібне відповідне фінансування.
Також важливо, щоб керівництво школи хотіло розвивати інклюзію. Річ у тім, що в нас досі є багато керівників, які просто не обізнані в цій темі. Тому необхідно розповідати про це, пояснювати, приходити з відкритою комунікацією.
Маємо досвід співпраці зі школами, у яких працюють педагоги, які натхненні своєю роботою. Вони уважні до дітей, зокрема й до діток з інвалідністю.
– Розкажіть детальніше про співпрацю зі школами.
– Ми лише починаємо тісну співпрацю з навчальними закладами. Доступно.UA – це про зміну свідомості та ставлення. Розуміємо, що дуже круто було б починати це саме зі школи. Це можна впроваджувати просто зараз: на виховних годинах, як факультатив, як тематичні зустрічі тощо. 15-го серпня мали тренінг зі школярами Білої Церкви, з дошкільнятами. А 15-го вересня зробимо тренінг зі школярами 5-9 класів. Поки лише приміряємося, пробуємо, бо діти – дуже вимоглива аудиторія, треба дуже постаратися, щоб їх зацікавити.
Ми працюємо над тим, щоб залучити до взаємодії більше шкіл, проводити спільні тренінги. Варто розуміти, що це про не лише про людей з інвалідністю, це про ставлення одне до одного, до різних груп населення, про недискримінацію, протидію булінгу. Йдеться про повагу взагалі до кожного та кожної. І неважливо, чи це людина з інвалідністю або без неї, з порушеннями здоров’я або без них. Важлива повага, незважаючи на гендер, національність, сексуальну орієнтацію, особливості зовнішності тощо.
– Ви залучаєте до спілкування дітей різного віку. Відповідно, вони потребують різних форм роботи, вправ, інструментів тощо. Як краще починати говорити про інклюзію з малечею та які формати доречні для підлітків?
– Починати треба з дорослих. У мене двоє дітей, і спеціально я нічого не роблю в цьому напрямку. Але ми, наприклад, разом дивимося мультик про дітей та їх пригоди. Одна дівчинка там пересувається на кріслі колісному. Але на цьому не акцентується увага, вона просто дівчинка. Зараз багато фільмів, серіалів, де показано людей з інвалідністю, інтегрованих у суспільство, і це – норма. Споживання такого контенту важливе.
Коли діти запитують про людей з інвалідністю, треба спокійно й відкрито говорити. Наприклад, якщо ви дивитесь разом такий мультик, перегляньте кілька серій. Поясніть, що бувають різні ситуації, хтось має вроджені особливості, хтось міг травмуватися – і от людина пересувається на кріслі колісному. Це має бути без страху. Моя донька чомусь завжди із захопленням і цікавістю реагує на людей з милицями. Вона кожен раз, коли бачить людину з поламаною ногою, каже: «Мам, дивись! Це прикольно. І я так хочу». Я одразу зупиняюсь і пояснюю їй все. А колись вона побачила фото ветерана з протезом кінцівки, зацікавилась, почала розпитувати, що це за людина, чому в нього така незвична нога, чи може він бігати. Ми знайшли відео про людей з протезами та те, як вони живуть, займаються спортом.
Якщо в дітей виникають запитання – просто відповідайте. І не треба боятися, якщо ви чогось не знаєте. Пошукайте інформацію разом, обговоріть це. Будьте відкритими.
Читайте також
Мультфільми про інклюзію, які варто подивитися з дітьми
На вулиці, у магазині, у транспорті ми щодня зустрічаємо багато людей. Вони відрізняються за зростом, кольором очей, одягом, зачісками, фізичними особливостями. Серед них є і люди з інвалідністю. Часто батьки не знають, як говорити з дітьми про інклюзію. Та є один чудовий спосіб — спільний перегляд мультфільмів! Ми зібрали для вас стрічки, які допоможуть позбутися стереотипів та обговорити важливі теми.
– Те, про що ви розповідаєте, більшою мірою стосується батьків. А як говорити про це педагогам?
– Теж відкрито та ненав’язливо. Найкраще працює позитивна комунікація без примусу. На виховних годинах варто говорити про людське різноманіття, про права людей, повагу. Можна запрошувати якісь організації, людей з інвалідністю. Нехай діти взаємодіють, ставлять питання. Так, деякі з цих питань будуть некоректними. Слід розповідати прямо, без страху – і таких питань ставатиме менше.
– Наскільки наші навчальні заклади облаштовані для дітей з особливими освітніми потребами?
– Садок, у якому навчається моя донька, є інклюзивним, там є такі групи. Але він недоступний для дітей, які пересуваються на кріслах колісних. Вихователі там, якщо чесно, просто неймовірно круті, вони гарно приймають дітей з інвалідністю, залучають їх під час усіх заходів. Тільки-от садок незручний для маломобільних людей. Коли я водила старшого сина в садок, моя донька була зовсім маленька. Мені треба було залишати дитячий візочок на вулиці, брати меншу дитину на руки, йти з ними всередину, а потім ще якось переодягти та допомогти підготуватися синочку. Це все дуже незручно та виснажливо. Теж саме про людей на кріслах колісних. Потрапити до садочка – ціле випробування.
Кілька років тому був бум на переобладнання шкіл, багато було збудовано, але… неправильно. Тобто люди витратили величезний ресурс грошей, сил і часу, але через необізнаність і недотримання норм не вдалось зробити все так, як слід. Скоріше за все, підрядники зробити порушення, і тепер до шкіл зможуть зайти не всі. Архітектурна недоступність – велика проблема навчальних закладів. Так, там є пандус, але він незручний. А ще пам’ятаймо, що в школах зазвичай два та більше поверхів. Це теж виклик, над яким треба працювати.
Потрібний окремий орган контролю, який це перевірятиме освітні заклади, робитиме детальний опис результатів моніторингу. І це має бути компетентно та конкретно. Недостатньо прийти й сказати: «У вас тут усе неправильно». А далі що? Необхідно пояснювати: «Ширина проходу має бути такою-то, тут потрібне контрастне маркування, а тут необхідно встановити такі-то поручні». Потрібні детальні рекомендації, а не просто «зробіть усе доступним». Тоді керівництво зможе правильно виставити технічне завдання. Слід розуміти: ми можемо зробити хоч тридцять три асистенти в школі, але якщо дитина не зможе туди навіть зайти, все інше втрачає сенс.
