А запровадив «свято першого дзвоника» сталін у тридцятих роках, у розпал чергової хвилі репресій та знищення української нації. Запровадив, щоб продемонструвати, як все «радісно та урочисто» в новій країні. Совєтська влада замилювала очі промовами про «майбутні покоління», які насправді давила в безлику та боязливу біомасу.
Перше вересня, як і «Міжнародний день жінок» восьмого березня, і «День праці» першого травня, що вже відійшов у минуле: це типові маркери тоталітарного простору, які й до сьогодні продовжують пов’язувати нас із ворогом.
Розрив з ностальгуванням багатьох українців: «а так було і в нашому дитинстві», дається дуже боляче, навіть коли всі розуміють, що будь-які асоціації з одвічним ворогом України варто розривати безжально та одразу. Тому на заперечення багатьох «а що тут такого», важливо знати, що повномасштабне вторгнення росії у свідомість українців здійснювалося включно через «день знань».
Такі урочистості властиві суспільствам, де страх є інструментом покори: вчителі готуються без права на помилку до «відкритих уроків», аби не підвести керівництво. Діти намагаються визубрити віршики на лінійку, а батьки купують урочистий одяг і тицяють дітям у руки хризантеми, аби їхня дитина «не виглядала гіршою за інших».
Підготовка до нового навчального року у вигляді демонстрації «успіху одного дня» триває у тих регіонах, де Міносвіти дозволило навчатися у приміщеннях шкіл.
На жаль, багатьом усе-таки не приходить усвідомлення, що школа у 21 сторіччі – це не муштра, не лише про «навчити писати та читати».
День знань у школах має бути кожен день упродовж навчального року. У сучасному світі знати потрібно багато, адже це важливо для того, щоб діти могли знаходити самостійні рішення. «Відкриті уроки для обміну досвідом», лінійки та інші зразково-показові рішення не допоможуть у створенні таких можливостей, адже несуть лише страх та покору.
Відмова від совкових атавізмів така ж важлива, як і демонтаж російських пам’ятників, перейменування вулиць і позбавлення всього, що нас пов’язувало з російською імперією жорстокості.
Перший день школи після канікул для всіх має бути, звісно ж, особливим, з відчуттям щирої радості, з морозивом та іграми, квестами, обіймами та розмовами — таким, аби хотілося повертатися до школи знову і знову.
Тоді й малюки розумітимуть, що перший клас – це не тягар відповідальності, не прощання з дитинством, а його продовження. Просто додасться багато всього цікавого та корисного.
Одинадцять років тому я віддавала свою доньку в перший клас у Сполучених Штатах. Навчання почалося серед тижня, перші дні тривали без звичного розкладу, з домашнім печивом та невеличкими дарунками дітям у вигляді наліпок та олівців. Донька радісно побігла до своїх нових друзів, тільки-но ми перетнули поріг школи. Вчителька подбала, аби за кілька днів до початку батьки зустрілися й діти познайомилися між собою. А я пішла далі собі у своїх справах, бо для мене, так само як і для решти батьків, це був звичайний день. З порад батькам на період адаптації було лише дві: «Подбайте, аби дитина раніше йшла до сну та гарно снідала» та «одягайте на дитину те вбрання, яке не шкода – будемо багато малювати та обливатися водою».
