Повернутися не можна залишитися. Складний вибір для українських вчителів

29 вересня 2023

Через війну за межами України досі перебуває від 12 до 15 тисяч українських педагогів. З першого вересня вчителі повернулися до шкіл, де повністю відновили офлайн-навчання. Щоправда, наважилися на такий крок далеко не всі. Частина педагогів написала заяви на звільнення і залишилася за кордоном. Відсутність впевненості у завтрашньому дні, нова робота у європейських школах, постійні обстріли українських міст та невелика зарплата – основні причини, які називають викладачі, що вирішили залишитися за кордоном. До Дня вчителя редакція «Говоримо» запитала у педагогів, які перебувають чи перебували в Польщі про те, як повертати спеціалістів до українських шкіл.

Повернутися не можна залишитися. Складний вибір для українських вчителів image
Зображення з freepik.com

«Багато знайомих просто не реагують, вночі сплять. Але я не можу не реагувати, кожна тривога мене наче зупиняє, я шукаю дві стіни, думаю, що робити,» – Ніна Павлик, методист центру дитячої творчості

Для мене війна почалась з дзвінка доньки, яка на той час жила в Харкові. Вона сказала, що за вікном лунають вибухи, вона терміново їде додому. Я прокинулась і почала збиратися на роботу. Ніхто тоді не розумів, що відбувається. Нам усім здавалось, що це швидко владнається. Тому коли тривоги та вибухи почались уже в нашому місті, ми зібралися та виїхали за кордон. Думали, що також ненадовго, тож ніяк не планували осідати, адаптуватись, вчити місцеву мову. Прожили в режимі очікування понад рік. Я працювала в центрі онлайн, весь час була на зв’язку. З методкабінету нас виїхало троє. Дитячі заходи проводили в онлайні, зі школами списувались та зідзвонювались, готували рекомендації для батьків і вчителів – усе за планом. А потім навесні 2023-го нам сказали, що треба або повертатися, або звільнятися. 

Залишати улюблену роботу не дуже хотілось. На початку літа ми приїхали додому, хотіли вже лишатися. Але в першу ж ніч нашого перебування вдома трапився приліт в один із житлових будинків поблизу. Свист, вибухи, дзвін скла – від цього холоне кров. Я розумію, що дехто вже звик до постійних тривог, як страшно це б не звучало. Багато знайомих просто не реагують, вночі сплять, хоч воно й гуде. Але я не можу не реагувати, кожна тривога мене наче зупиняє, я шукаю дві стіни, думаю, що робити. А за день вони лунають по п’ять разів, не кажучи вже про ночі. Звісно ні про нормальний сон, ні про продуктивність удень не йдеться. Я побула кілька тижнів вдома та поїхала назад за кордон. Довелось звільнитися. Зараз працюю в онлайн-школі вчителем. Налаштовуюсь, збираюсь із силами, аби все ж повернутися до України, бо дуже цього хочу.

Зображення з freepik.com

«Ми не знаємо, де житимемо вже за місяць, нічого не плануємо, нічого зайвого не купляємо. Можливо, завтра доведеться знову переїжджати,» – Тетяна Куліш, вчителька початкових класів

У березні 2022-го року я виїхала з сином до Польщі. Ми живемо в Лозівському районі Харківської області, до нас ракети долітають за секунди, тож іноді ми просто не встигали зреагувати на тривогу чи якісь там повідомлення про небезпеку. У мене дитина з інвалідністю, я мала його захистити.
Виїхали, але роботу я не покинула. Працюю в онлайн режимі вчителем початкових класів. Ми вже знайомі з системою віддаленого навчання, нас навчив коронавірус. Я купила собі ноутбук, облаштувала робоче місце. 

Завантаженість така, як і була в офлайні, часу не вистачає: підготовка до уроків, самі уроки, перевірки, оцінки, плани тощо. Я чекаю вихідних, щоб зробити «паперову роботу», якої дуже багато. А ще маю допомогти синові з домашкою, бо він навчається у місцевій школі та в українській онлайн.

Якщо чесно, грошей нам тут вистачає тільки на необхідне. Я потрапила до проєкту Impact Force та ООН Жінки «Мрій та досягай», він спрямований на допомогу українським жінкам у побудові власного бізнесу. У мене була ідея відкрити онлайн-магазин. Але зараз, на жаль, не вистачає часу на заняття за програмою, виконання домашніх завдань. До того ж ситуація нестабільна. Ми не знаємо, де житимемо вже за місяць, нічого не плануємо, нічого зайвого не купляємо. Тобто якщо я закуплю товар для свого магазину, мені банально немає де його зберігати. Можливо, завтра доведеться знову переїжджати.

Мене як маму з особливою дитиною повністю влаштовувала моя вчительська робота в Україні. Син йшов зі мною до школи, там був під наглядом. Ми жили близько, що дуже зручно. Я планувала повернутися в серпні, але, на жаль, ще зарано. Як буде далі? Ми не знаємо. Насправді уже немає сил постійно думати про це, хвилюватися, боятися. Живемо за інерцією та сподіваємося на краще.

«Залишити своїх учнів не можу. Ми працювали з ними багато років, вони мені довіряють, для них школа зараз – це більше, ніж просто уроки, правила та домашки,» – Валерія Шевчик, вчителька англійської мови

Після восьми місяців у Польщі я повернулась до України, до Запоріжжя. Взагалі-то я з Мелітопольської області, зараз це окупована територія. Коли вдалось виїхати, ми рушили до іншої країни. Думали, що якось там влаштуємось, пересидимо. Але роботи для мене за професією не знайшлося. Можна було працювати прибиральницею чи касиром. Мені ж було важливо продовжувати працювати зі дітьми, тим більш, що я весь цей час залишалась зі своїми учнями на зв’язку. Більшість з них також змогла виїхати з-під окупації, роз’їхались, хто куди, але навчатися не перестали. Раніше наш навчальний заклад називався Новопилипівською філією у складі Мирненського опорного закладу, потім реорганізувались, тепер це просто Мирненський опорний заклад. Продовжуємо працювати онлайн, хоч з березня 2022-року не отримуємо заробітну плату. Це дуже важко, я беру підробітки, шукаю можливості в інших навчальних закладах. Але залишити своїх учнів не можу. Ми працювали з ними багато років, вони мені довіряють, для них школа зараз – це більше, ніж просто уроки, правила та домашки. Ці діти чимало пережили, їм потрібно відволікатися, мати якийсь орієнтир, мету, спілкуватися одне з одним.

Зображення з freepik.com

«Зараз ми потрібні тут, ще багато роботи та викликів,» – Інна Демидко, вчителька початкових класів та музичного мистецтва, логопед

На початку війни ми з дочкою виїхали з Києва до Польщі, мали рухатися далі до Ніцци. Але захворіли, тож затримались у Любліні. Тут я зустріла українок, які об’єднувались, щоб поспілкуватися та поспівати. Серед них були також вчителі. Ми згуртувались, почали шукати варіанти, як можемо бути корисними тут. Нас запросили працювали в школах Любліна від фундації «Польський центр міжнародної допомоги». Ми були асистентами вчителів, допомагали українським дітям адаптуватися до нових реалій, робили психологічні зустрічі. Так було рік, а потім нам повідомили, що проєкт завершено. Нам подякували, вручили дипломи. Але ж ми не закінчили свою роботу.

Тепер ми шукаємо способи продовжити, просили місцеву владу посприяти відкриттю світлиці (навчально-виховний позашкільний заклад). Це дійсно потрібно, адже далеко не всі діти змогли адаптуватися, батьки потребують підтримки, досі в класах трапляється булінг зі сторони польських учнів – усе це потребує втручання, великої роботи. 

Моя донька також стала жертвою булінгу, коли прийшла до польської школи. Місцеві діти не хотіли сидіти з нею за однією партою, дівчата ображали, говорили неприємні речі. Я поговорила з класним керівником і прийшла до їх класу як музикант, влаштувала дітям виховний захід, де ми разом слухали польські та українські пісні, співали, дивились відео, спілкувались. Це допомогло трохи вирівняти ситуацію, пояснити, що українці дружні. Бо сьогодні до нас закордоном також є багато питань. От, наприклад, у Любліні минулого року відкрили українську школу, де викладали за українською програмою. Серед предметів не було польської мови. Це, як мінімум, дивно. Якщо ми хочемо, щоб діти адаптувались, «вписались» у колективи, щоб до них нормально ставилися, треба дати їм можливість нормально спілкуватися з однолітками.

Як щодо повернення в Україну? Зараз ми потрібні тут, ще багато роботи та викликів. Потім – побачимо. Сподіваюсь, що умови для педагогів в Україні будуть гідними. Поки що повертатися нам некомфортно з багатьох причин.

Зображення з freepik.com

«Тут нелегко, ми також відчуваємо війну. До того ж проживаємо ще й персональні війни, боротьбу зі страхами, невизначеністю, расизмом, зневагою,» – Ірина, вихователька в дошкільному закладі освіти

Ми з дітьми виїхали одразу на початку війни, 27-го лютого. Вирішили так для безпеки, адже не було зрозуміло, що буде далі. Зупинилися в Польщі, потім поїхали до старшої дочки в Іспанію. Повернулися знову до Польщі, тут поки й осіли.

В Україні я працювала в дошкільному закладі вихователем. Дуже люблю свою роботу та дітей. Але тут потрапити на схожу посаду без знання мови нереально. Іноді доводиться йти на поступки з собою, щоб дати можливості нормально жити та вчитися власним дітям. Тож я влаштувалась зовсім не за фахом: я допомагаю по господарству, готую їсти, прибираю. Оплата погодинна, я маю можливість винайняти житло, вчити дітей, записати їх на додаткові гуртки. Фізично важче, набагато важче. Але коли ти це все робиш з любов’ю, терпінням, як для себе, то сам отримуєш задоволення. Я добре себе зарекомендувала, тож мене поважають, зі мною радяться. Звісно, були проблеми й з адаптацією, і з мовою, і дуже хотілось додому. Але безпека дітей – мій пріоритет. Тут нелегко, ми також відчуваємо війну. До того ж проживаємо ще й персональні війни, боротьбу зі страхами, невизначеністю, расизмом, зневагою. Ми обов’язково повернемося після перемоги. І розумію, що тоді нас очікують також важкі часи. Але маємо бути свідомі того, що наші знання, навички педагогів, наше терпіння будуть потрібні для відновлення України.

author Поліна Чевердак

Поліна Чевердак

Журналістка платформи “ГОВОРИМО pro освіту”

Нове та цікаве

Освіта під землею – українська реальність найближчих років image
Навчання під час війни
Освіта під землею – українська реальність найближчих років

В Україні росте покоління дітей, які жодного разу не були в школі. Мова йде про десятирічних п’ятикласників. Спочатку через пандемію, а згодом через повномасштабне вторгнення росії вони змушені навчатися вдома. Освітяни визнають: де-факто такі діти не навчаються. Змінити ситуацію можуть лише підземні школи. Адже у прифронтових регіонах під час ракетної небезпеки діти не завжди встигають спуститися до укриття. Скільки коштує побудувати школу на глибині десяти метрів? Чому деякі батьки виступають проти такого формату навчання? Та який рівень освітніх втрат нас чекає, якщо діти продовжать навчатися дистанційно? Редакція “Говоримо pro освіту” розпитала у радниці міністра освіти, директора благодійного фонду “SavED” Оленки Северенчук. Розмова відбулася в рамках проєкту “ProГоворимо”.

22 березня 2024
Читайте також більше цікавого
більше цікавого