Ім’я Костянтина Кляцкіна чимало глядачів відкрили для себе після фільму «Крим, як це було», де на прикладі українських офіцерів, солдатів та матросів схоплено момент тимчасової анексії півострова. На ютубі одна з найперших робіт молодого автора має понад мільйон переглядів.
Учасник об’єднання кінематографістів «Вавилон’13», кінорежисер фіксує історії з виру подій, що відображають становлення і трансформації громадянського суспільства України. У 2015 році Костянтин Кляцкін заснував студію DocNoteFilms і разом із командою продовжує створювати документальні серіали і фільми.
Його стрічка «Освітяни. Канікули в окупації» — один із небагатьох фільмів про школу і про риси українців, які війна лише загострила. Переглянути фільм можна онлайн. Окрім цього, у вересні DocNoteFilms планує представити стрічку глядачам на великому екрані.
У стрічці розказали історії дев’ятьох освітян із навчальних закладів у найбільш постраждалих містах Київської області. Зокрема, це Бучанський ліцей №5 (учителька Тетяна Рибакова та директор Михайло Наконечний), Ворзельський заклад дошкільної освіти комбінованого типу (вчителька Раїса Лінчук та директорка Ірина Яригіна), Ірпінський ліцей №3 (директор Станіслав Федоров та помічник директора Сергій Дідусь) та ліцей №1 Гостомеля (вчителька Наталія Прокопенко, кухарка Віра Зеленська та директор Володимир Захлюпаний).
— Костянтине, ви, мабуть, єдиний кінорежисер, який вирішив розповісти, що відбулося після 24 лютого у школах. Чому взяли цю тему?
— Мені дійсно було цікаво, в якому стані школи Київщини після активних бойових дій. До сфери освіти стосунку не маю. Знаю тільки, що це така міцна армія — і щодо правил, і в сенсі того, як все тримається на людях і постатях, які ведуть усю роботу.
Про зйомки замислився після пропозиції співпраці від представників освітньої програми DECIDE. Завдяки цим експертам ми швидко визначилися з навчальними закладами та героями. Я та співавтор фільму, Денис Токарев, вирушили до Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ворзеля. У нас була повна творча свобода.
— Що допомогло знайти своє кіно у вирі проблем шкільної освіти?
— Все, що відбувається від 24 лютого 2022 року, для мене — чисте полотно. Це стосується й змін на рівні людей. У таких важких умовах виникають нові цінності, народжені вже в полум’ї. Це єдиний спосіб перемогти, вижити, еволюціонувати.
Історії українців — важливий матеріал для учасників «Вавилону’13», ми його фільмуємо по всій країні. І ми зустріли багатьох людей, які налаштовані рішуче та не хочуть бачити русню на своїх вулицях.
У випадку з освітянами такий рішучий настрій був, попри зруйновані росією школи. Місцями, як-от в Ірпінському ліцеї №3, нічого не залишилось, він ще й горів після прямих попадань мінометних. І навіть у цих умовах керівництво ліцею планувало його відновлювати та готувати для навчання. Просто фантастично!
Подібні враження були і від зборів педколективу в Гостомельській гімназії. Перша зустріч після звільнення Київщини. Половини вікон немає в принципі, вони побиті, затягнуті плівкою. Про росіян нагадують стіни похабщиною: «мы пришли вас защищать, освободить от фашистов». І в цих умовах вчителі обговорюють, як підготувати школу до нового року. А сама гімназія — на вулиці, де нещодавно велися активні бойові дії й чимало розтрощених будинків… Це просто неймовірна затятість, і ти розумієш, що все, що пов’язане зі школою, тримається виключно на персоналіях.
Для мене цей фільм, насправді, просто про людей, про особистостей, про те, що болить їм. І про освіту загалом.
— Яка історія під час зйомок стала для вас найголовнішою?
— Це завжди найскладніше питання, коли пропускаєш ці історії крізь себе... Наприклад, мене вразила кухарка з ліцею Гостомеля, яку окупаційні війська визнали за головну в гімназії, де вони утримували людей в підвалі, у заручниках. Віра Зеленська не боялася казати в обличчя росіянам все, що вона про них думає: і що вони окупанти, і що вони прийшли на цю землю, і що вони не мають права щось вимагати. На перший погляд звичайна українська жінка. Та я захоплююся цією людиною, її мужністю. Як вона каже, вже потім зрозуміла, наскільки ризиковано було сперечатися з окупантами. А в той момент вона не могла промовчати чи дозволити, аби чужинці відчули себе господарями в окупованому ліцеї.
Можливо, ця сміливість — загальна риса українок. Колись бачив відео з Сумщини, де жінка їхала через блокпости, вже російські, знімала на камеру й говорила, що не пред’являтиме ніякі документи. Казала: «Ви тут ніхто, самі покажіть свої документи!..» Це такі господині своєї землі, і по-іншому неможливо.
— Що вам запам’яталося про довоєнне життя пані Віри?
— У гімназії була нова кухня. Якраз у 2021 році вони її тільки зробили. Закупили устаткування із залученням грантів. Кухня могла прийняти півтори тисячі дітей на день. Для пані Віри це був дійсно процес — за принципом локомотива, який тягне все, усупереч ситуації.
Вона й нашу знімальну групу не відпустила без смачної домашньої вечері. Знайшла час і купити продукти, і приготувати. Ми навіть намагалися відшкодувати ці витрати, однак пані Віра нам заборонила. Ці вчинки багато говорять про її характер.
— Зранку 24 лютого освітяни мали попередити батьків, що уроків не буде. Надалі вони дбали про документи учнів, співпрацювали з волонтерами… Така от мужність на своєму робочому місці. Що ви дізналися про цей період під час зйомок?
— Директорка дошкільного закладу у Ворзелі щодня, попри окупацію, ходила наглядати за дитячим садочком. У цей час навіть до сусіда було вийти небезпечно, тебе могли просто застрелити. Люди ховалися в підвалах, а Ірина Яригіна дослухалася, як їздять російські патрульні, колони. І коли був приліт по одному з корпусів, перша її думка була «О ні, горить садочок!». Тобто вона навіть не замислилася, що їй самій загрожувала небезпека. Це така любов до того, що робиш! Не пафос, а справа життя, яку ти не можеш просто взяти і кинути.
Учитель історії з мого ліцею мобілізувався до ЗСУ. Завжди читаю його дописи у фейсбуці. До речі, історики дуже часто йдуть воювати... Цей фільм, у тому числі, мабуть, така спроба данини нашим вчителям.
Моїй доньці скоро виповниться три. Я про все це вже знаю — її очікує Нова українська школа, зовсім інші умови навчання. І це насправді дуже надихає, бо в моїй школі були моменти, які хотілося б, звичайно, змінити. І ми всі маємо допомогти освітянам реалізувати ці зміни — як громадяни, які означать очікування від якості освіти.
Учителі Київщини навчають у школах, де після зачистки росіян були вибиті всі двері. Коли я дивився на такий ліцей в Ірпені, перша думка була: «Що тут можна зробити взагалі?». А потім ти бачиш, що ні, процес іде. І це дуже надихає, дає відчуття неймовірної перспективи! Адже ми говоримо зараз не про тиждень чи два, а про роки. І ці роки у нашій школі будуть колись дуже хорошими.
— Які риси освітян виявилися важливими у період великої війни?
— Багато де освітні заклади стали опорою у ситуаціях, коли влада не могла допомогти. Учасники «Вавилону’13» багато знімали у Західній Україні. У Львівській, Хмельницькій області. Перші хвилі вимушених переселенців приймали саме школи.
Завдяки згуртованості колективів вирішувалися найскладніші ситуації. У Дрогобичі ми знімали в школі, де жила якась неймовірна кількість людей. Тут організували волонтерський хаб, гуманітарний пункт, шкільний автобус для допомоги. Цей колектив в умовах війни мобілізувався в сенсі внутрішніх сил.
Словом, допомога від школи була чіткою, як годинник. Це не виникає на рівному місці. У цьому сенсі освітяни справді, як армія. Вчителі спрацювали ефективно, бо мають певну субординацію, чіткий розподіл задач і, найголовніше, всі навички для організації людей і логістики.
— У чому специфіка документування роботи вчителів?
— Це та ж робота з людьми, що й в інших фільмах. Якщо ти вмієш говорити з людьми, історія знайдеться.
Також документаліст має збагнути, чим живе герой. Коли ми знімали «Крим, як це було», слідували за військовими. Якщо у фільмі має бути корабельний склад, нам теж треба вийти в море. Якщо знімаємо авіацію, теж вирушаємо в небо на гвинтокрилах чи на літаках. Щоб розповісти, що екіпаж — це одна сім'я, треба це відчути.
— Чи продовжили спілкування з героями фільму?
— Сергій Дідусь, Станіслав Федоров з Ірпеня захищають Україну на фронті.
Роботу однієї з героїнь, Тетяни Рибакової, знімали ще влітку 2022-го. Тетяна допомогла організувати в Бучі арттерапію — «Лялькові витребеньки» для дітей. І на цих заходах впадало в око, що значно більше травм мають батьки .
