Документаліст Костянтин Кляцкін: «Наші освітяни — це міцна армія»

12 вересня 2023

Режисер фільму «Освітяни. Канікули в окупації» розповів, які уроки вчителям Київщини випало провести після 24 лютого 2022 року. Замість хроніки з вибухами він обрав за основу свідчення працівників шкіл.

Документаліст Костянтин Кляцкін: «Наші освітяни — це міцна армія» image

Ім’я Костянтина Кляцкіна чимало глядачів відкрили для себе після фільму «Крим, як це було», де на прикладі українських офіцерів, солдатів та матросів схоплено момент тимчасової анексії півострова.  На ютубі одна з найперших робіт молодого автора має понад мільйон переглядів.

Учасник об’єднання кінематографістів «Вавилон’13», кінорежисер фіксує історії з виру подій, що відображають становлення і трансформації громадянського суспільства України. У 2015 році Костянтин Кляцкін заснував студію DocNoteFilms і разом із командою продовжує створювати документальні серіали і фільми.

Його стрічка «Освітяни. Канікули в окупації» — один із небагатьох фільмів про школу і про риси українців, які війна лише загострила. Переглянути фільм можна онлайн. Окрім цього, у вересні DocNoteFilms планує представити стрічку глядачам на великому екрані.

 

У стрічці розказали історії дев’ятьох освітян із навчальних закладів у найбільш постраждалих містах Київської області. Зокрема, це Бучанський ліцей №5 (учителька Тетяна Рибакова та директор Михайло Наконечний), Ворзельський заклад дошкільної освіти комбінованого типу (вчителька Раїса Лінчук та директорка Ірина Яригіна), Ірпінський ліцей №3 (директор Станіслав Федоров та помічник директора Сергій Дідусь) та ліцей №1 Гостомеля (вчителька Наталія Прокопенко, кухарка Віра Зеленська та директор Володимир Захлюпаний).

— Костянтине, ви, мабуть, єдиний кінорежисер, який вирішив розповісти, що відбулося після 24 лютого у школах. Чому взяли цю тему? 

— Мені дійсно було цікаво, в якому стані школи Київщини після активних бойових дій. До сфери освіти стосунку не маю. Знаю тільки, що це така міцна армія — і щодо правил, і в сенсі того, як все тримається на людях і постатях, які ведуть усю роботу. 

Про зйомки замислився після пропозиції співпраці від представників освітньої програми DECIDE. Завдяки цим експертам ми швидко визначилися з навчальними закладами та героями. Я та співавтор фільму, Денис Токарев, вирушили до Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ворзеля. У нас була повна творча свобода. 

Костянтин Кляцкін та знімальна група DocNoteFilms

— Що допомогло знайти своє кіно у вирі проблем шкільної освіти? 

— Все, що відбувається від 24 лютого 2022 року, для мене — чисте полотно. Це стосується й змін на рівні людей. У таких важких умовах виникають нові цінності, народжені вже в полум’ї. Це єдиний спосіб перемогти, вижити, еволюціонувати. 

Історії українців — важливий матеріал для учасників «Вавилону’13», ми його фільмуємо по всій країні. І ми зустріли багатьох людей, які налаштовані рішуче та не хочуть бачити русню на своїх вулицях. 

У випадку з освітянами такий рішучий настрій був, попри зруйновані росією школи. Місцями, як-от в Ірпінському ліцеї №3, нічого не залишилось, він ще й горів після прямих попадань мінометних. І навіть у цих умовах керівництво ліцею планувало його відновлювати та готувати для навчання. Просто фантастично! 

Подібні враження були і від зборів педколективу в Гостомельській гімназії. Перша зустріч після звільнення Київщини. Половини вікон немає в принципі, вони побиті, затягнуті плівкою. Про росіян нагадують стіни похабщиною: «мы пришли вас защищать, освободить от фашистов». І в цих умовах вчителі обговорюють, як підготувати школу до нового року. А сама гімназія — на вулиці, де нещодавно велися активні бойові дії й чимало розтрощених будинків… Це просто неймовірна затятість, і ти розумієш, що все, що пов’язане зі школою, тримається виключно на персоналіях. 

Для мене цей фільм, насправді, просто про людей, про особистостей, про те, що болить їм. І про освіту загалом.

— Яка історія під час зйомок стала для вас найголовнішою? 

— Це завжди найскладніше питання, коли пропускаєш ці історії крізь себе... Наприклад, мене вразила кухарка з ліцею Гостомеля, яку окупаційні війська визнали за головну в гімназії, де вони утримували людей в підвалі, у заручниках. Віра Зеленська не боялася казати в обличчя росіянам все, що вона про них думає: і що вони окупанти, і що вони прийшли на цю землю, і що вони не мають права щось вимагати. На перший погляд звичайна українська жінка. Та я захоплююся цією людиною, її мужністю. Як вона каже, вже потім зрозуміла, наскільки ризиковано було сперечатися з окупантами. А в той момент вона не могла промовчати чи дозволити, аби чужинці відчули себе господарями в окупованому ліцеї.

Можливо, ця сміливість — загальна риса українок. Колись бачив відео з Сумщини, де жінка їхала через блокпости, вже російські, знімала на камеру й говорила, що  не пред’являтиме ніякі документи. Казала: «Ви тут ніхто, самі покажіть свої документи!..» Це такі господині своєї землі, і по-іншому неможливо.

— Що вам запам’яталося про довоєнне життя пані Віри?

— У гімназії була нова кухня. Якраз у 2021 році вони її тільки зробили. Закупили устаткування із залученням грантів. Кухня могла прийняти півтори тисячі дітей на день. Для пані Віри це був дійсно процес — за принципом локомотива, який тягне все, усупереч ситуації. 

Вона й нашу знімальну групу не відпустила без смачної домашньої вечері. Знайшла час і купити продукти, і приготувати. Ми навіть намагалися відшкодувати ці витрати, однак пані Віра нам заборонила. Ці вчинки багато говорять про її характер.

— Зранку 24 лютого освітяни мали попередити батьків, що уроків не буде. Надалі вони дбали про документи учнів, співпрацювали з волонтерами… Така от мужність на своєму робочому місці. Що ви дізналися про цей період під час зйомок?

— Директорка дошкільного закладу у Ворзелі щодня, попри окупацію, ходила наглядати за дитячим садочком. У цей час навіть до сусіда було вийти небезпечно, тебе могли просто застрелити. Люди ховалися в підвалах, а Ірина Яригіна дослухалася, як їздять російські патрульні, колони. І коли був приліт по одному з корпусів, перша її думка була «О ні, горить садочок!». Тобто вона навіть не замислилася, що їй самій загрожувала небезпека. Це така любов до того, що робиш! Не пафос, а справа життя, яку ти не можеш просто взяти і кинути. 

Учитель історії з мого ліцею мобілізувався до ЗСУ. Завжди читаю його дописи у фейсбуці. До речі, історики дуже часто йдуть воювати... Цей фільм, у тому числі, мабуть, така спроба данини нашим вчителям. 

Моїй доньці скоро виповниться три. Я про все це вже знаю — її очікує Нова українська школа, зовсім інші умови навчання. І це насправді дуже надихає, бо в моїй школі були моменти, які хотілося б, звичайно, змінити. І ми всі маємо допомогти освітянам реалізувати ці зміни — як громадяни, які означать очікування від якості освіти.

Учителі Київщини навчають у школах, де після зачистки росіян були вибиті всі двері. Коли я дивився на такий ліцей в Ірпені, перша думка була: «Що тут можна зробити взагалі?». А потім ти бачиш, що ні, процес іде. І це дуже надихає, дає відчуття неймовірної перспективи! Адже ми говоримо зараз не про тиждень чи два, а про роки. І ці роки у нашій школі будуть колись дуже хорошими. 

— Які риси освітян виявилися важливими у період великої війни?

— Багато де освітні заклади стали опорою у ситуаціях, коли влада не могла допомогти. Учасники «Вавилону’13» багато знімали у Західній Україні. У Львівській, Хмельницькій області. Перші хвилі вимушених переселенців приймали саме школи. 

Завдяки згуртованості колективів вирішувалися найскладніші ситуації. У Дрогобичі ми знімали в школі, де жила якась неймовірна кількість людей. Тут організували волонтерський хаб, гуманітарний пункт, шкільний автобус для допомоги. Цей колектив в умовах війни мобілізувався в сенсі внутрішніх сил. 

Словом, допомога від школи була чіткою, як годинник. Це не виникає на рівному місці. У цьому сенсі освітяни справді, як армія. Вчителі спрацювали ефективно, бо мають певну субординацію, чіткий розподіл задач і, найголовніше, всі навички для організації людей і логістики.

Директор ліцею №1 Володимир Захлюпаний

— У чому специфіка документування роботи вчителів?

— Це та ж робота з людьми, що й в інших фільмах. Якщо ти вмієш говорити з людьми, історія знайдеться.

Також документаліст має збагнути, чим живе герой. Коли ми знімали «Крим, як це було», слідували за військовими.  Якщо у фільмі має бути корабельний склад, нам теж треба вийти в море. Якщо знімаємо авіацію, теж вирушаємо в небо на гвинтокрилах чи на літаках. Щоб розповісти, що екіпаж — це одна сім'я, треба це відчути. 

— Чи продовжили спілкування з героями фільму?

— Сергій Дідусь, Станіслав Федоров з Ірпеня захищають Україну на фронті.

Роботу однієї з героїнь, Тетяни Рибакової, знімали ще влітку 2022-го. Тетяна допомогла  організувати в Бучі арттерапію — «Лялькові витребеньки» для дітей. І на цих заходах впадало в око, що значно більше травм мають батьки .

 

Директор Ірпінського ліцею №3 Станіслав Федоров
author Олена Коркодим

Олена Коркодим

журналістка

Нове та цікаве

Освіта під землею – українська реальність найближчих років image
Навчання під час війни
Освіта під землею – українська реальність найближчих років

В Україні росте покоління дітей, які жодного разу не були в школі. Мова йде про десятирічних п’ятикласників. Спочатку через пандемію, а згодом через повномасштабне вторгнення росії вони змушені навчатися вдома. Освітяни визнають: де-факто такі діти не навчаються. Змінити ситуацію можуть лише підземні школи. Адже у прифронтових регіонах під час ракетної небезпеки діти не завжди встигають спуститися до укриття. Скільки коштує побудувати школу на глибині десяти метрів? Чому деякі батьки виступають проти такого формату навчання? Та який рівень освітніх втрат нас чекає, якщо діти продовжать навчатися дистанційно? Редакція “Говоримо pro освіту” розпитала у радниці міністра освіти, директора благодійного фонду “SavED” Оленки Северенчук. Розмова відбулася в рамках проєкту “ProГоворимо”.

22 березня 2024