Невисокий, кучерявий та спокійний хлопчик – таким я зустріла Валерія Залужного у першому класі
Він одразу сів на третю парту і там просидів усі три роки. Він був дуже відповідальним. Виконував усі завдання, завжди виявляв ініціативу. Підіймав руку і казав: «Я хочу відповісти». У молодших класах навчався на «чотири» та «п’ять». Дуже любив гарні оцінки. Тому коли траплялося, що не вивчив вірш, підходив на перерві та просив: «Не ставте мені погану оцінку, я завтра його обов’язково розкажу». Читав гарно, рахував добре. Був дуже охайним, зошити були чистесенькі. На перервах був спокійним, я не пам’ятаю, щоб робила йому зауваження. От таким він був.
Він виховувався в дуже спокійній сім'ї. Батько працював військовим, мама – касиром на вокзалі. Вони вчили його поважати людей. Мама часто приходила до школи. Вдома стежила, аби Валєра виконував усі домашні завдання. Батьки вчили його ставити цілі та досягати їх. От бачите, йому це вдалося. Я дуже щаслива за нашого Головнокомандувача. Коли йому дали звання генерала, мені одразу подзвонили й кажуть: «Ви чули про вашого Валєру»? Пізніше у Звягелі я зустріла його маму та привітала.
Ще в школі я знала, що Валєра буде військовим, але навіть подумати не могла, що він доросте до Головнокомандувача
Сім’я Валерія Залужного жила біля військової частини. Він грався солдатиками, розставляв їх на парті, воював ними. У нього буда мрія стати військовим. Як я про це дізналася? Ми заповнювали спеціальні анкети й на запитання «Ким ви хочете стати?» він написав: «Військовим». А чому? «Я хочу захищати нашу Батьківщину». Так він писав.
Я завжди вчила бути людиною. Казала: «Ти маєш любити своє місто, свою країну. Ви завжди маєте допомагати одине одному». Клас, у якому він навчався, був дуже дружнім. Він сидів за партою з дівчинкою. Подавав їй речі, завжди приходив на допомогу, пригощав її чимось. Так і зараз: він поважає і його поважають.
Його будинок був недалеко від мого. Тож коли він йшов до школи, казав: «Ви як будете йти, мене трохи почекайте, я з вами піду». Йдемо, а він каже: «Дайте я вам піднесу зошити, дайте я вам піднесу сумку». Це коли він ходив до третього класу.
Дивлюся по телевізору – Валерій Федорович, уже так кажу. Я ним пишаюся. Нехай закінчиться війна, і я йому зателефоную
Я всім розказую, що у мене в класі був такий учень. Він сьогодні захищає нас, щоб ми жили під мирним небом. Його знають не лише в Україні, а й в усьому світі. До мене навіть приїжджали журналісти з Нідерландів. Він молодець, але він для мене дитя. Розумієте, скільки б йому не було років, він для мене завжди буде моїм Валєрою.
Я пішла до лікарні, а мені кажуть: «Тетяно Григорівно, а це ваш Залужний?» Кажу: «Мій». Коли я дивлюся на нього з екрана телевізора, завжди переповнює радість. Якби я його зустріла, я б йому сказала: «Синку, бережися і бережи своє здоров’я». Я дивилася всі його інтерв’ю.
Виховати таких українців, як Валерій Залужний, можна лише власним прикладом
Я учням постійно повторювала: «Потрібно любити свою Батьківщину, потрібно захищати свою сім’ю, потрібно підтримувати своїх друзів». Виховати лідерські якості у дитини можна лише прикладом. Він багато якостей перейняв від своєї мами. Вона дуже спокійна та працьовита жінка. Коли вже навіть її син був генералом, вона не цуралася роботи.
Бажання досягати у Валерія Залужного з’явилося вже після навчання в школі. У молодших класах у нього не було лідерських якостей. Він був дуже тихим і спокійним. Тому, можливо, ці риси не проявлялися. Він був дуже активним у позакласному житті. Ніколи не відмовлявся від участі в жодному шкільному святі. Треба йти співати – він ішов співав, треба йти у виставі грати – він йшов без зайвих слів. Він не хотів підвести однокласників. Я ним дуже пишаюся!
